Barev Вірменія! Частина 2

Перша частина розповіді про мою поїздку у Вірменію

Отже перетнувши кордон та ще 3 години покружлявши гірськими (які хоч і в горах, та все ж кращі за наші) дорогами Вірменії, ми прибули до місця призначення нашого семінару – Діліжану. Місто це доволі невелике – всього 16 тисяч населення. Славиться воно своїми оздоровчими джерелами. Такий собі Моршин-Трускавець поміж високих-високих гір. Інфраструктура звичайно гірша, проте природа навкруги красивіша, та більш контрастна(слово яким я описую Вірменію). Щодо власне інфраструктури міста, то вона не дуже розкішна, нічого особливого, проте де-не-де, видно що ведуться роботи. В місті ще досі працює і процвітає традиційний для радянських часів - гастроном. Купити там можна все, що тобі знадобиться в цьому містечку. Ціни на овочі і фрукти дуже низькі, а самі вони смачнючі.

Наскільки мені розповіли місцеві, вірменська влада вирішила піти шляхами грузинської, а саме в частині децентралізації державних установ зі столиці, і таким чином, Діліжану випаде роль фінансової столиці Вірменії (сюди перебереться Центральний Банк), що в свою чергу звісно вплине на розвиток регіону.

В перший же день нашого приїзду ми вирушили на прогулянку. Доволі довго пошпацерувавши, ми опинились біля амфітеатру, де відбувався молодіжний фестиваль з музикою та малюнками, під назвою "Luys" (з вірм. "промінь", "світло"). Там я познайомився з двоми вірменськими дівчатами-сестрами, яких трохи розпитав про життя в місті. Обидвоє закінчили якийсь економічний факультет в Єревані, проте вернулись у пошуках роботи. Спілкування з ними проходило досить важко, бо вони не знали англійської, і не дуже сміливо говорили російською. Вони були доволі здивовані, що стільки іноземців роблять в їх місті. З великим трудом, все ж, дівчата розказали мені про стан життя та проблеми з якими стикаються вірмени.

Там же на фестивалі, дізнався про те що одним з символом Вірменії є гранат. Символізує він боротьбу за життя та власне приналежність до вірменського народу. Під час геноциду 1915 року, єдиною їжею були фрукти(абрикоси,виноград та власне гранат). Кажуть в одному гранаті 365 зернят, і саме споживаючи по одному зернятку в день, вірмени боролись за життя. На цьому фестивалі, вперше заглибився в питання відносин вірмен з турками та азербайджанцями. З першими їх "поєднує" геноцид. З другими конфлікт за територію Нагорного-Карабаху.

Одна з найцікавіших пригод в цьому місті, трапилась, коли ми вертались з ресторану, де в нас був традиційний вірменський вечір. Там нас порадували шашликом, цікавими салатами, не менш екзотичні страви з мяса, ну і гранатове вино. Так от, десь після 12 години ми(я, українка, грузин, дві грузинки, два вірмени і вірменка(загалом 8 людей)) вирішили вертатись до нашого пансіону, проте не було жодного таксі. Ми пройшлись трохи, і зайшли до цілодобового магазину, щоб попросити власника викликати може якогось знайомого, який би нас відвіз. Він на радість нам сказав, що відвезе нас. Ми були щасливі, проте ми буде ще більш щасливі, коли він сказав, що він відвезе нас всіх разом. Вісьмох. В жигулі. Двоє на передньому сидінні. Четверо на задньому. І ще двоє теж на задньому, проте лежучи в нас на колінах-головах. І все це під пісню пітбулля «Loca People». Такий момент запамятається на довго.

В один з останніх днів ми відвідали Хагарцін. Це монастир, закладення якого почалось, ще близько 1000 років тому. Збудована з каменю, і коли в неї заходиш, мимоволі проймаєшся духом старовини, та уявляєш як протягом тисячі років тут розвивалось і буянило життя. Після відвідин цього монастиря, я вирішив що наступного разу коли буду в Вірменії, то постараюсь поїздити по таких спірітуальних місцях, яких там досить багато. До речі, теперішня реставрація, ведеться за кошти Шейха з нафтового ОАЕ. Він відвідав цей монастир в 2005 році, і він йому дуже сподобався, та вирішив долучитись до його відновлення. Ось така міжрелігійна філантропія.

Загалом в цих місцях я провів близько тижня. Наступною зупинкою подорожі мав стати Єреван та знову Тбілісі. Далі буде...