Світ генія Параджанова

Мій персональний роздум і досьє про Параджанова

Одним з перших музеїв, які я відвідав у Єревані був дім-музей Сергія Параджанова. Видатний режисер, який став відомим світові, знявши фільм "Тіні забутих предків", за мотивами однойменного твору Коцюбинського. Фільм, знятий в 1964 році покорив світовий мистецький бомонд, навіки увіковічнівши ім'я Параджанова.

Історія Саркіса Параджаняна (його справжнє ім'я) почалась в Тбілісі 1924 року, яке на той час було густо населене вірменами. Народився він у сім'ї продавця антикваріату, і хоч всупереч волі батька сімейним бізнесом він так і не зайнявся, проте вміння відрізнити цінну річ від простої, а також любов до незвичних речей зіграло свою роль в становленні митця.

На своєму життєвому шляху, Саркіс перепробував себе у різних ролях. Спочатку було і навчання в технічному училищі, що було дуже дивним кроком, враховуючи що він не був схильним до технічних наук. Пізніше працював на Тбіліській фабриці іграшок. Робота там теж відіграла свою роль в художніх композиціях. Особливо це стосується ляльок, з яких він згодом творив чудернацькі моделі. Вже пізніше вступив до Тбіліської консерваторії студіювати вокал.

Саме, а той тільки, як режисера знають його в Україні. Проте відвідавши цей музей відкриваєш для себе абсолютно новий світ. Світ генія Параджанова.

Речі, які він робив з абсолютного, я б сказав непотребу, після його дотику оживали і перетворювались в софістичі колажі. Параджанов працював в такий період, коли світ не був до цього просто не готовий. Часто таку фразу можна почути про геніальних людей. Ні. Він не займався винаходами, не шукав лікарства проти хвороб, зате своїми роботами міг передати всі на світі емоції та примусити людину задуматись. Сальвадор Далі міг зобразити ідею на картині, Параджанов ж міг її оживити за допомогою старої ляльки та дряпачки. Так би мовити, трьох-вимірної моделі. На жаль, Параджанову не легко було працювати під постійним наглядом обмеженої у поглядах совєтскої влади.

"Історична Правда" згадує деякі моменти зі зйомок фільму "Тіні забутих предків":

Коли мене викликали у главк, сказали: "Сергію Йосиповичу, треба зробити московський варіант, російський варіант". Я кажу: "Як же це може бути? Мати Івана оплакує свого чоловіка:

(Співає) "Петрику мій дорогий, На кого ти мене лишив?" Це той варіант.

(Співає) "Петя-петушок, На кого ти меня оставил?" Це російський варіант. Як може бути? Можете зробити субтитри, можете поставити диктора, але як передати аромат цих голосінь жіночих? А трембіту як можна зробити на москальський лад, на московську мову?

І тоді почались оці гоніння, за те, що я відмовився робити російський варіант цього фільму.

Сумно, що українький слід в житті Параджанова не тільки в становленні його як режисера, а і у тюремному терміні. В 1973 році, режисеру приписали гомосексуалізм, націоналізм та спекуляцію.

Проте навіть у тюрмі, він продовжував творити - то з сірників, то з тканини, то з кришечок від кефіру. В наш час, срібні копії цих кришечок, дають як приз на кінофестивалі "Золотий абрикос".

Параджанов, як і більшість вихідців з Кавказу, мав опальний характер. Очевидці кажуть, що одного разу коли охоронець чи то наглядач тюрми, сказав що Сергій підмітає без "огонька в работе", Параджанов зовсім не знітився, а натомість демонстративно підпалив віник.

«Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії».

Митець помер в 1990 році, так і не маючи змоги пожити в цьому домі-музеї. Музей цей належить до кагорти таких, які можна відвідувати не раз, і при цьому щоразу черпати для себе щось нове, непомітно поринаючи в роздуми.

Мав я нагоду відвідати і пам'ятник, який митцеві поставили в Тбілісі. Він, як і твори Параджанова, ніби оживає і забирає тебе в свій світ.

Залишається надіятись, що в Україні долею і творчістю Параджанова будуть більше цікавитись,  і скоро відкриється музей.

П.С.
Ось деякі цікаві відео :

Параджанов співає "Вербовая дощечка"

Коротенький репортаж про дім-музей

Короткометражка про дім-музей

Вірменія. Єреванський зоопарк

Практично в кожному місті в якому я буваю, окрім футбольних стадіонів, я намагаюсь відвідати і зоопарк. Не став виключенням і Єреван. 

Я розумію думку тих людей, які говорять, що зоопарки це погано, тому що, тварини тримаються в клітках, які обмежують їх свободу. Важко з ними тут і не погодись. Проте в контраргумент я завжди приводжу факт, що зоопарк для деяких тварин, це спосіб вижити, оскільки в іншому випадку вони були би вбиті браконьєрами чи позбавленні свого середовища через певну діяльність людей. Окрім того, зоопарк це шанс для людей, які обмежені в ресурсах побачити тварин на власні очі. Навіть для тих ще біологів і зоологів. Не кажучи вже й про радість дітей, які бачать героїв мультиків та книжок вживу.

На перший погляд зоопарк доволі хороший, вхід оформлений цікаво, з використанням фігур тварин, які створені з пластикових пляшок. Доволі оригінальний хід (загалом мушу сказати, що по місту дуже багато таких композицій тварин, які створені то з перероблених шин, пляшок, тощо). Також одразу кинулось в око те, що по газону вільно ходили ... фазани. Гарне видовище.

Проте чим далі заходиш в середину зоопарку, тим сумніше стає. Брудні і темні клітки, голодні і бідні звірі. На додаток ще й щурі бігають! Емоції просто вооуу. В очах тигра можна було побачити ненависть до людей. Власне ненависть, а не погляд на жертву.

Також відношення деяких вірмен до тварин вражає. Стукають по клітках бідних тварин, поводячись вибачте за слово, гірше ніж тварини. 

Не дуже вражає і сама структура зоопарку (його планування). Дуже хаотично все розміщено, і щоб попасти в один із відділів, треба повертатись. Я мав змогу побувати в Берлінському зоопарку. І це для мене наразі еталон всього. Тому відвідини кожного зоопарку, я намагаюсь підвести під цей ідеал. 

Підбірка особин тварин доволі велика, проте це означає власне тільки те, що велика частина тільки і мучається. Я розумію, що Вірменія це не настільки розвинута країна, з доволі обмеженими ресурсами, проте починати треба і з малого. В той же час практично всі катаються на дорогих іномарках, оскільки майже кожна сім'я має машину (але це вже інша історія). 

Добре що зі мною були друзі, з якими незважаючи на "печальку" навкруги ми провели хороший час.

Одним словом, емоції були дуже контрастні.

Також, як повідомляє Вікіпедія, в квітні 2011 року, "Для тварин будуть створені нові, більш комфортні умови, щоб вони відчували себе не в клітці, а в природному середовищі існування, відповідно територія, відведена для кожної тварини, буде збільшена". Сподіваюсь це не просто слова, і якісь дії таки будуть прийняті. Відвідаю ще раз його весною.

Офіційний сайт зоопарку:

http://www.yerevanzoo.am/

Barev Вірменія! Частина 2

Перша частина розповіді про мою поїздку у Вірменію

Отже перетнувши кордон та ще 3 години покружлявши гірськими (які хоч і в горах, та все ж кращі за наші) дорогами Вірменії, ми прибули до місця призначення нашого семінару – Діліжану. Місто це доволі невелике – всього 16 тисяч населення. Славиться воно своїми оздоровчими джерелами. Такий собі Моршин-Трускавець поміж високих-високих гір. Інфраструктура звичайно гірша, проте природа навкруги красивіша, та більш контрастна(слово яким я описую Вірменію). Щодо власне інфраструктури міста, то вона не дуже розкішна, нічого особливого, проте де-не-де, видно що ведуться роботи. В місті ще досі працює і процвітає традиційний для радянських часів - гастроном. Купити там можна все, що тобі знадобиться в цьому містечку. Ціни на овочі і фрукти дуже низькі, а самі вони смачнючі.

Наскільки мені розповіли місцеві, вірменська влада вирішила піти шляхами грузинської, а саме в частині децентралізації державних установ зі столиці, і таким чином, Діліжану випаде роль фінансової столиці Вірменії (сюди перебереться Центральний Банк), що в свою чергу звісно вплине на розвиток регіону.

В перший же день нашого приїзду ми вирушили на прогулянку. Доволі довго пошпацерувавши, ми опинились біля амфітеатру, де відбувався молодіжний фестиваль з музикою та малюнками, під назвою "Luys" (з вірм. "промінь", "світло"). Там я познайомився з двоми вірменськими дівчатами-сестрами, яких трохи розпитав про життя в місті. Обидвоє закінчили якийсь економічний факультет в Єревані, проте вернулись у пошуках роботи. Спілкування з ними проходило досить важко, бо вони не знали англійської, і не дуже сміливо говорили російською. Вони були доволі здивовані, що стільки іноземців роблять в їх місті. З великим трудом, все ж, дівчата розказали мені про стан життя та проблеми з якими стикаються вірмени.

Там же на фестивалі, дізнався про те що одним з символом Вірменії є гранат. Символізує він боротьбу за життя та власне приналежність до вірменського народу. Під час геноциду 1915 року, єдиною їжею були фрукти(абрикоси,виноград та власне гранат). Кажуть в одному гранаті 365 зернят, і саме споживаючи по одному зернятку в день, вірмени боролись за життя. На цьому фестивалі, вперше заглибився в питання відносин вірмен з турками та азербайджанцями. З першими їх "поєднує" геноцид. З другими конфлікт за територію Нагорного-Карабаху.

Одна з найцікавіших пригод в цьому місті, трапилась, коли ми вертались з ресторану, де в нас був традиційний вірменський вечір. Там нас порадували шашликом, цікавими салатами, не менш екзотичні страви з мяса, ну і гранатове вино. Так от, десь після 12 години ми(я, українка, грузин, дві грузинки, два вірмени і вірменка(загалом 8 людей)) вирішили вертатись до нашого пансіону, проте не було жодного таксі. Ми пройшлись трохи, і зайшли до цілодобового магазину, щоб попросити власника викликати може якогось знайомого, який би нас відвіз. Він на радість нам сказав, що відвезе нас. Ми були щасливі, проте ми буде ще більш щасливі, коли він сказав, що він відвезе нас всіх разом. Вісьмох. В жигулі. Двоє на передньому сидінні. Четверо на задньому. І ще двоє теж на задньому, проте лежучи в нас на колінах-головах. І все це під пісню пітбулля «Loca People». Такий момент запамятається на довго.

В один з останніх днів ми відвідали Хагарцін. Це монастир, закладення якого почалось, ще близько 1000 років тому. Збудована з каменю, і коли в неї заходиш, мимоволі проймаєшся духом старовини, та уявляєш як протягом тисячі років тут розвивалось і буянило життя. Після відвідин цього монастиря, я вирішив що наступного разу коли буду в Вірменії, то постараюсь поїздити по таких спірітуальних місцях, яких там досить багато. До речі, теперішня реставрація, ведеться за кошти Шейха з нафтового ОАЕ. Він відвідав цей монастир в 2005 році, і він йому дуже сподобався, та вирішив долучитись до його відновлення. Ось така міжрелігійна філантропія.

Загалом в цих місцях я провів близько тижня. Наступною зупинкою подорожі мав стати Єреван та знову Тбілісі. Далі буде...